Чому зловживання продовжується… я думаю про це постійно. Бо якщо подивитися на сотні людей, що беруть таблетки, п’ють або іноді шукають щось сильніше, завжди знаходиш один момент, який повторюється як закономірність: іноді препарат працює на всі 100. Біль зникає повністю, тривога зникає повністю, душевна напруга як рукою знімає, сон приходить, немає нічого, що тисне. І здається, що ось тепер все нормально, все вирішено, і більше нічого робити не треба. Але це пастка. Бо життя не може дати 100% розв’язання — воно завжди невизначене, завжди трохи недовершене. І тут відбувається дивна штука: зникає внутрішня інваріанта, той самий «горизонт совісті», який дозволяє нам жити з невизначеністю, який дозволяє говорити: «ось біль є, і я з ним, і я не знаю, що буде далі». Наступного дня після того ідеального полегшення збирається вже не зовсім та особистість, трохи інша, трохи інший ритм, трохи інший фокус, і ти вже не той, хто був до того, хто терпів, хто переносив, хто жив без 100% контролю. І чому це найчастіше трапляється з перфекціоністами? Бо вони люблять майбутнє, бо вони живуть надією, бо вони не переносять половинчастість, бо будь-яке напіврішення для них неможливе. І коли вони знаходять щось, що дає повне полегшення, воно як якір: формула закарбовується в душі, і звучить тихо, але чітко — «ось так можна жити, без напруги, без невизначеності». І після цього все інше, навіть добре, вже здається недостатнім, бо порівняння з абсолютом, з тим єдиним моментом, зміщує систему цінностей, зміщує відчуття часу і себе. Саме тому зловживання не закінчується — воно не про таблетку, не про горілку, не про наркотик. Воно про досвід 100% розв’язання, який суперечить життю і майбутньому, і коли ця точка пройдена, будь-яке наступне полегшення вже не просто знімає біль — воно тримає тебе в схемі, де немає частковості, терпіння, інваріанти совісті. І тоді людина вже не суб’єкт повністю, вона трохи інша, трохи механізм, трохи формула. І лікування не в забороні, не в боротьбі з речовиною, не в моральних лекціях. Лікування — це повільне повернення частковості, терпіння, права на невизначене, права на майбутнє, яке неможливо контролювати, але з яким можна жити. Бо саме це і дає життя — не комфорт, не ідеальний результат, не 100%, а право бути суб’єктом навіть у болю, навіть у невизначеності, навіть коли нічого не закінчено.